Політична аналітика

Політичний 2007-й: як це було

Безумовно, 2007 рік увійде до історії, хоча б з тієї простої причини, що через декілька днів він стане її частиною. Для України, і це вже, на жаль, стає традицією, рік, що минає, «був особливо непростим». І це не банальна фраза. Дійсно, в році, що завершується, політичне протистояння мало шанси перерости у відкрите. Але є в подіях 2007 р. і певний позитив: вони чітко продемонстрували здатність вітчизняного політикуму (далекого від досконалості в усіх відношеннях) йти на компроміси, довів неможливість узурпації або монополізації влади якою-небудь однією елітною групою. По суті в 2007 р. продовжився процес становлення в Україні нової політичної традиції. У цьому контексті 2007 рік важливий у сенсі створення політичних прецедентів.

Початок
Є три ключові дати, які підштовхнули Президента до рішучих дій. 12 січня було подолане вето Президента на Закон про Кабмін. 21 березня коаліція оголосила про те, що до літа створить конституційну більшість в 300 депутатів. Третя дата – кінець квітня, коли очікувалося рішення Конституційного суду не на користь В.Ющенка.
Політичний 2007 рік починався вельми активно. Прийнятий Верховною Радою 12 січня конституційною більшістю Закон про Кабінет Міністрів створив нову політичну реальність. Фактично він відсунув главу держави на периферію політичного життя, одночасно різко підсилив роль і значення прем'єрського поста. Власне, з цієї миті політична криза в країні стала неминучою, оскільки нова владна конструкція держави несла у собі системну суперечність – коли всенародно обраний Президент має менше повноважень, ніж призначений, хай і всенародно ж вибраною Верховною Радою, але все ж призначений прем'єр. Саме інституційні причини зумовили політичну кризу в набагато більшій мірі, ніж особистісні суперечності В.Ющенка і В.Януковича.
Неминучість конфлікту була обумовлена і заЦВКавленістю третьої сторони – Ю.Тимошенко. Це підтверджує фраза, яку в ефірі радіо «Свобода» упустила Ю.Тимошенко: «Пастка для прем'єр-міністра України Віктора Януковича заготовлена. І те, що ми зробили щодо голосування за закон про Кабмін в контексті всіх подій, які відбулися навколо цього, має для нас абсолютно стратегічне значення. Ми вважаємо, що все, що ми робимо, направлено тільки на одну стратегію - на усунення Партії регіонів від влади». Прем'єрське крісло, що звільнилося, природно, повинна посісти Ю.Тимошенко.
Головним бонусом Ю.Тимошенко багато експертів називали ухвалення в пакеті із Законом про Кабмін першого читання Закону про імперативний мандат. При цьому висловлювалися і припущення, що Ю.Тимошенко допустила серйозну помилку. По-перше, не можна було виключати можливу політико-електоральну ціну, яку Ю.Тимошенко могла заплатити за подібні кроки. По-друге, закон про опозицію був прийнятий лише в першому читанні. І гарантій того, що буде схвалений в другому, або в такому ж вигляді – було небагато. Зміст закону про опозицію після його доопрацювання і підготовки до другого читання буде радикально змінений, вважав перший заступник глави парламентського Комітету з питань правосуддя Микола Оніщук: «Юлію Володимирівну чекає розчарування, оскільки за законопроект в теперішньому вигляді правляча коаліція ніколи не проголосує». По-третє, викликала сумніви реальність застосування схваленого закону про імперативний мандат в місцевих радах «заднім числом». Тобто, якщо покласти на ваги вигоди і втрати, то їх співвідношення поки що не на користь бонусів. Подальший розвиток подій спростував подібні припущення. Оскільки основною метою головної на той момент опозиційної сили були саме дострокові парламентські вибори.

І знов продовжується бій
У Партії регіонів після ухвалення Закону про Кабінет міністрів у принципі з'являлися можливості для ряду вигідних кроків. Зокрема, з причини відсутності між Партією регіонів і НСНУ значного числа ідеологічних відмінностей (хіба що в мовному питанні і деяких аспектах зовнішньої політики), як мінімум непублічне узгодження дій цих двох практично неідеологічних партійних проектів було б цілком вірогідним. Для цього потрібно було змалювати перед тодішнім «нашоукраїнським» активом його перспективи після 2010 року і ймовірної поразки Віктора Ющенка. Інакше кажучи – «чесним словом» гарантувати від здійснення «чорного переділу» у бізнесі.
Щодо Президента і «Нашої України» очікувалися або радикалізація в протидії Кабміну, або пошук компромісу. У Президента залишався ресурс впливу і на зовнішню політику, і на частину силових структур, і на сферу кадрової політики. Отже по ряду питань уряду було необхідно домовлятися з В.Ющенком.
Подальший хід подій пішов по конфронтаційному шляху. Спочатку вибухнув скандал навколо запрошення міністром транспорту М.Рудьковським туркменських опозиціонерів до Києва. Все виглядало як спроба симетричної відповіді Президента на звільнення в грудні 2006 р. міністрів внутрішніх і закордонних справ Ю.Луценка і Б.Тарасюка.
5 лютого увечері, глава фракції «Наша Україна» В’ячеслав Кириленко і лідер БЮТ Юлія Тимошенко підписали заяву про спільну опозиційну діяльність у Верховній Раді. Один з пунктів угоди декларував намір добиватися проведення дострокових парламентських виборів і виборів депутатів місцевих рад. Остання юридична можливість розпустити Верховну Раду була втрачена після обрання 21 березня 2007 р. А.Яценюка міністром закордонних справ, після рішення В.Ющенка поступитися коаліції і більше не вносити кандидатуру В.Огризка. Тим самим Президент продемонстрував, що найближчим часом про можливість розпуску парламенту не йдеться.
Визначаючим у плані вибору вектора подальшого розвитку подій став перший місяць весни. Позбувшися перспектив на майбутнє, частина опозиції, необтяжена ідеологічними переконаннями, почала «дрейфувати» у напрямі правлячої коаліції. Початок цьому процесу поклав Анатолій Кінах, що перейшов у коаліцію разом з групою депутатів-однопартійців. Сам А.Кінах своє рішення мотивував таким чином: «Нам необхідно відмовитися від порочних спроб руйнування конституційної системи і приступити до копіткої роботи по вдосконаленню Конституції, що є елементом загальної концепції удосконалення системи влади. Всім учасникам процесу слід залишити позаду емоції, ввійти до конституційного поля і діяти виключно на користь України». Перехід А.Кінаха в табір коаліції одразу ж був пов’язаний із заявою О.Мороза, що прозвучала раніше, про швидке створення конституційної більшості (до 1 травня).
Ситуація кардинально змінилася. Колишні соратники звинуватили А.Кінаха в зраді, а О.Мороза в спробі ревізії результатів виборів 2006 р. Зокрема це озвучив П.Порошенко: «Я оцінюю, що ситуація з Кінахом, якщо відійти від осіб, це і є ревізія парламентських виборів. Люди голосували не за це».
Ще більш підсилили емоційний фон такі події, як обшук на квартирі одного з лідерів опозиції – Ю.Луценка або незрозуміла ситуація навколо закриття / припинення виходу ток-шоу «Толока» на Першому національному каналі після ефіру з лідерами опозиції Ю.Тимошенко і В.Кириленком. Але так чи інакше, саме після переходу групи А.Кінаха, а також групи бютівців (що ще кілька тижнів тому самовіддано блокували електрощитові Ради) на сторону коаліції, практично почався останній відлік перед розпуском парламенту.

На межі
Проте до самого останнього моменту переважна більшість експертів і політиків не дуже вірила у те, що Президент В.Ющенко зважиться на крок, на який свого часу так і не пішов Президент Л.Кучма, оскільки період з 12 січня по 2 квітня 2007 р. в Україні став розквітом парламентсько-президентської республіки в баченні О.Мороза. У ці дні вплив В.Ющенко знаходився на найнижчій відмітці з моменту його вступу на президентську посаду, і в ці ж дні в Україні був, ймовірно, «найслабкіший» в інституційному відношенні глава держави за всі 16 років української незалежності. Тому указ про розпуск Верховної Ради України 5 скликання, підписаний В.Ющенком 2 квітня, без перебільшення увів країну в стан шоку.
Підписавши 2 квітня 2007 року сумнівний з правової точки зору указ про розпуск Верховної Ради, В.Ющенко одержав серйозну морально-психологічну перевагу над опонентами, продемонстрував, що відтепер і він має в арсеналі політичної боротьби не тільки «силу закону», але і «закон сили». Це був переломний момент. Пішовши на керовану кризу і демонструючи готовність до силових сценаріїв, В.Ющенко повернув себе на політичну арену як гравець першої величини. Слова «Я не відступлю, Універсалів більше не буде…» з телевізійного ролика В.Ющенка остаточно довершували новий імідж Президента.
Так був створений перший політичний прецедент: розпуск парламенту Президентом (навіть сумнівний з правової точки зору) вперше в українській історії став реальністю.
Проте така тактика мало не стала фатальною для країни. Коаліція (що на той час іменувала себе Коаліцією національної єдності) фактично відмовилася виконувати указ про розпуск парламенту. Верховна Рада і Кабінет Міністрів в терміновому порядку прийняли ряд ухвал, не менш сумнівних з правової точки зору, ніж указ Президента. Все це – указ про розпуск парламенту і відмова парламентської більшості і уряду йому підкорятися – до межі розпалило обстановку в українському суспільстві. У Києві виникло відразу два «майдани» – біло-блакитний і помаранчевий. Правда, обидва вони мало нагадували той, зразка 2004 р. Масові вуличні акції, які мали майже сакральне значення в 2004 році, перетворилися на повсякденний інструмент політичної боротьби. Все частіше стали звучати такі слова, як «силовий варіант».
Враховуючи правову небездоганність першого указу про розпуск парламенту В.Ющенко видав надалі ще декілька указів. Другий Указ Президента про розпуск ВР з перенесенням терміну позачергових виборів очікувався багатьма політиками. Річ у тому, що одним з центрів політичного протистояння став Конституційний Суд, який повинен був дати правову оцінку першому указу про розпуск парламенту. Багатьма експертами висловлювалася думка, що Конституційний Суд визнає за нелегітимний перший указ.
Паралельно В.Ющенко знов призначив генеральним прокурором «регіонала» С.Піскуна з тим щоб через місяць знову його звільнити. Так, в кінці травня, коли згідно першого указу повинні були відбутися дострокові вибори, країна виявилася на межі.
Переростання політичної кризи у відкритий конфлікт почалося після того, як Президент В.Ющенко звільнив С.Піскуна з посади генерального прокурора країни. Представники коаліції стали рішуче відстоювати С.Піскуна. Міністр внутрішніх справ В.Цушко зміг потрапити в будівлю Генеральної прокуратури України тільки за допомогою бійців «Беркута». У четвер, 24 травня близько 20:00 на четвертому поверсі будівлі Генеральної прокуратури України, де розташований службовий кабінет генерального прокурора, відбулося зіткнення між бійцями спецпідрозділу МВС «Титан» і співробітниками Управління державної охорони. СБУ заводить дві кримінальні справи у зв'язку з подіями в будівлі Генеральної прокуратури. З'являються відомості про те, що до столиці стягуються Внутрішні війська.
Таким чином, політичне протистояння отримало риси силового: з одного боку міліція (номінально на стороні коаліції), з іншою – Управління держохорони і Внутрішні війська (номінально на стороні Президента). Армія також потенційно була сферою впливу Президента, як її Головнокомандуючого.
Після цих подій в суспільстві з'явилося неприємне відчуття наближення чогось страшного. Ось, на наш погляд, одна з найбільш містких цитат, що передають це відчуття: «В Україні панує зловісний вакуум влади. Держава паралізована. Цивілізоване життя під загрозою. І тому зараз треба вимагати від прем'єра і президента – ви принаймні хоч говоріть між собою! Коли ці двоє державних мужів, розділених давньою взаємною підозрою, з'являються поруч, це діє заспокійливо навіть на панікерів. І навпаки – коли вони підвищують голоси перед телекамерами у своїх прес-центрах – панікерами стають навіть циніки. Якою б не була великою спокуса вирішити суперечку одним махом – це шлях в нікуди. Домовляйтеся, панове!» («Так гинуть демократії», Кирило Оровецький, Українська правда, 25.05.2007).
Якщо абстрагуватися від емоцій, то можна констатувати, що у першій половині 2007 року відбулася тотальна делегітимізація і дискредитація практично всіх органів влади, особливо судової системи і Конституційного Суду, правоохоронних органів. Закони були поставлені під сумнів – і якраз тими, хто повинен стежити за їх виконанням. Тлумачення і ухвали заплутали всіх і вся. Суди знівелювалися – поваги не залишилося ні до районних судів, ні до судів Конституційного і Верховного. Також під сумнівом виявилася правомочність силових структур – їх партійна заангажованість підірвала довіру до кожної з них. Вони виступили не як складові частини держави, а як бойові загони, підлеглі тим або іншим політичним таборам.

Важкі рішення
Державні лідери знайшли в собі сили запобігти силовому зіткненню в країні. Хоча для багатьох з них рішення піти на компроміс було важким. У ніч на Трійцю після майже дев'ятигодинних переговорів, трійця керівників держави вийшла до преси. Потискуючи один одному руки, вони заявили про те, що спільна мова знайдена і 30 вересня пройдуть дострокові вибори у Верховну Раду.
У експертному середовищі існує думка, що насправді це рішення стало результатом досягнення кулуарних домовленостей частини керівництва партії регіонів і Секретаріату Президента щодо перспективи створення в переобраному парламенті «широкої коаліції» Партії регіонів і «Нашої України – Народної самооборони» (як став називатися НСНУ).
Особливо важким таке рішення виявилося для О.Мороза. Він виразно усвідомлював (а соціологічні опитування це підтверджували) практично повну відсутність шансів не тільки знову очолити ВР, але і взагалі потрапити до її нового складу.
У наступні 4 місяці країна жила літніми відпустками і очікуванням дня виборів. Політики ж усвідомлювали, що рішення в ніч на Трійцю тільки відкрили дорогу до виходу з безвиході. І її слід було пройти. Одним з елементів виходу з кризи і умовою проведення дострокових виборів стало формування нового складу ЦВК, в якому встановився баланс сил коаліції і опозиції.
О.Мороз до останнього намагався реанімувати Раду, БЮТ попіарився на ситуації з реєстрацією ЦВК партійних списків і т.д. Ще не одного разу звучали заяви про незаконність виборів, насилу знаходилися юридичні обгрунтування для їх проведення. Президент підписав ще два укази про розпуск Верховної Ради.
Але в результаті юридично Верховна Рада припинила своє існування не по волі Президента, а внаслідок реалізації норми про недієздатність парламенту у разі складання 151 депутатом своїх повноважень. Так був створений другий прецедент: відтепер будь-яка політична сила, що має 151 мандат, могла заблокувати роботу парламенту і ініціювати проведення дострокових виборів. Дострокові парламентські вибори можуть стати звичною політичною практикою, принаймні, до того моменту, поки не будуть остаточно відлагоджені баланс повноважень і процедурна взаємодія в інституційному трикутнику «президент-прем’єр-парламент». Фактично – до ухвалення узгодженої всіма ключовими гравцями нової редакції Конституції.

Вибори
Сама виборча кампанія проходила достатньо коректно (порівняно з 2004 і 2006 рр.). Не деталізуючи її перепетій, відзначимо тільки головні особливості і підсумки.
По-перше, внаслідок ряду об'єктивних і суб'єктивних чинників удвічі скоротилося число учасників кампанії в порівнянні з попередньою кампанією півторарічної давності.
По-друге, ще одним підсумком кампанії для українського політикуму стало те, що вибори 2007 року переконливо продемонстрували, що український виборець більше не голосує за ідеологію. Він голосує за особистостей. Чинник суспільних симпатій грає все велику роль у формуванні політики, а «кабінетні» сценарії, побудовані на внутрішньоелітних домовленостях стають все більш важкореалізованими. Що, зокрема, підтверджує і «електоральна відплата», яку відчули соціалісти на дострокових виборах до парламенту, і несподівано високий результат БЮТ. Ця обставина, безумовно, враховується елітами, і в цьому значенні вибори-2007 були вельми показовими.
По-третє, значна частина українських громадян розчарувалася у всіх діючих політиках. Про це свідчить зниження явки виборців, а також високий відсоток людей, які проголосували «проти всіх».
По-четверте, важливим уроком дострокових виборів є те, що партії, які не подолали трипроцентний бар'єр, набрали дуже мало голосів, в сукупності — мізер.
По-п'яте, вибори показали, що в умовах «розриву», що поступово збільшується, між політичним простором і рештою сфер суспільного життя іншого способу добитися відгуку у вигляді голосів виборців у політиків окрім використовування популістських гасел не існує.
Підсумки дострокових виборів продемонстрували і деякі позитивні для української політики, суспільства і країни в цілому моменти: намітилися позитивні зрушення в плані єдності України. Минулі вибори продемонстрували, що сьогодні досить багато голосів за «біло-блакитних» було і на Галичині, а на сході — відповідно, за «помаранчевих». А значить, практика підтримки земляків поступово відходить в минуле. Борючись за місця в Парламенті, пропонуючи альтернативні механізми розвитку країни і критикуючи опонентів, політики мимоволі зближували між собою виборців різних регіонів. Це означає, що партійні проекти поступово перетворюються з регіональних в загальнонаціональні.

Все повторюється
Але все таки головним підсумком виборів став їх результат. Сухі цифри. Вони засвідчили перше місце Партії регіонів, друге – БЮТ, третє – НУ-НС, четверте – КПУ, п'яте – Блоку Литвина. Проте цього разу з'явилася можливість створення більшості не з трьох складових, а з двох – БЮТ і НУ-НС. Більшість ця дуже хитка: перевага всього в два-три голоси. Ще більше ставить під сумнів її життєздатність наявність відомих суперечностей між учасниками. Наочною демонстрацією такої крихкості став сам процес формування коаліції, коли ряд представників НУ-НС наполегливо відмовлявся підписувати коаліційну угоду.
Це пов'язано з прагненням В.Ющенка включити в систему державної влади опозицію. Вже 3 жовтня він заявив: «Я даю доручення Партії регіонів, Блоку Юлії Тимошенко, блоку "Наша Україна - Народна самооборона" разом з іншими переможцями позачергових парламентських виборів почати попередні політичні консультації по формуванню більшості в українському парламенті і формуванню уряду України. Я чекаю від лідерів Партії регіонів, БЮТ, "Наша Україна – Народна самооборона", Блоку Литвина політичної мудрості і кроків до консолідації країни навколо національних пріоритетів».
Природно такий розвиток подій був в першу чергу невигідний Ю.Тимошенко і вона активно протидіяла створенню «широкої коаліції», вносячи сум'яття в ряди і без того рихлого НУ-НС. Проте коаліція БЮТ і НУ-НС була сформована. Був обраний спікер, яким став 33-річний А.Яценюк. Слід зазначити, що одним з чинників, що зумовили можливість його обрання на один з трьох головних постів в країні, є компромісність цієї фігури. Ризикнемо припустити, що А.Яценюк зможе утриматися в кріслі спікера достатньо довго.
В муках, але все таки коаліція знайшла в собі сили з другого разу, голосуванням руками, вибрати Ю.Тимошенко прем'єр-міністром. Таким чином вона другий, після В.Януковича, двічі прем'єр України.
Однією з резонансних подій останніх тижнів 2007 р. стало призначення Президентом однго з лідерів ПР Р.Богатирьової на посаду секретаря РНБО. Це призначення може свідчити відразу про декілька речей: по-перше, В.Ющенко намагається якось виконати свої зобов'язання перед Партією регіонів; по-друге, готує грунт для президентської кампанії, у тому числі і створюючи противагу Ю.Тимошекно; по-третє, (сподіватимемося) нинішній глава держави намагається політично об'єднати країну.

Таким чином, в цьому житті все, або багато що, повторюється. За цей рік країна встигла пожити і пограти за правилами двох різних типів державно-політичної системи. Почавши рік з парламентсько-президентської системи, практично з мінімальними президентськими повноваженнями, в другому півріччі політикум повернувся до президентсько-парламентської республіки. Причому, в писану Конституцію за цей час не була внесена жодна зміна.
Ю.Тимошенко знову очолила уряд завдяки своїй послідовності і неймовірній енергії. Час покаже, чи зможе її уряд не допустити повторення 2005 р., чи зможе сама Ю.Тимошенко не тільки ефективно добиватися влади, але і ефективно управляти. Президент В.Ющенко знов одержав сильного опонента на посаді прем'єр-міністра. В.Янукович знову очолив опозицію.

Все повториться
Якщо рік, що минає, пройшов під знаком дострокових виборів, то наступний стане роком обговорення, а, можливо, і ухвалення нової Конституції. І, безумовно, 2008 р. стане роком підготовки основних політичних гравців до президентських виборів, роком позиціонування політичної еліти і роком, коли будуть зроблені ставки на переможців в президентській гонці.
Парламентська коаліція вирішила тільки частину задач, обравши спікера і затвердивши склад уряду, в новому році їй належить довести власну ефективність.
Президент продовжить нащупувати лінію поведінки з прицілом на вибори 2010 року. Він продовжить роботу по підготовці президентської вертикалі до виборчої кампанії і розміщення своїх кадрів на ключові посади. Можливо, в президентській команді знайдеться і та людина, яка нарешті занепокоїться все ще низьким рейтингом глави держави, не дивлячись на те, що в цілому він може записати цей рік у свій актив.
У цікавому положенні опиниться Юлія Тимошенко, якій належить визначитися, що для неї важливіше: президентська чи прем'єрська посада. Адже довговічність її уряду залежить, в першу чергу, від взаємостосунків з Президентом і, безперечно, від її участі (або неучасті) у майбутніх президентських виборах.
Віктор Янукович буде жорстким критиком уряду, що дозволить зберегти йому електоральне ядро своєї підтримки. Для цього йому належить конвертувати заяви останніх днів в реальні дії своєї партії.
2008 рік стане визначальним для політичних перспектив набираючих оберти учасників вищого ешелону української політики: А.Яценюка, Ю.Луценка, А.Гриценка, Р.Богатирьової. Кожен з них має істотний потенціал, який необхідно конвертувати в реальні політичні дивіденди.

А країна продовжить жити. Жити незалежно. Незалежно від всіляких політичних штормів і баталій. Як це вже було в році, що минає. Тобто, все повториться.

28 грудня 2007 // О. Ляшенко, аналітик R&B Group