Політична аналітика

Перспективи розвитку партійної системи України в контексті дострокових парламентських виборів

Святкування Дня незалежності України цього року практично співпало з початком найактивнішої фази у проведенні дострокових парламентських виборів. Ці вибори стануть етапними з точки зору формування партійної системи України, контури якої з кожною кампанією стають все більш очевидними. 

У кінці минулого року ми вже зверталися до теми перспектив розвитку української партійної системи. Нинішні політичні реалії, пов'язані з позачерговою парламентською кампанією, спонукають нас знов звернутися до цієї теми.

16 років тому Україна здобула незалежність, а разом з нею й можливість побудови багатопартійної політичної системи. Проте за 15 років існування Української держави внаслідок історичних особливостей її розвитку партійної системи у класичному розумінні так і не було сформовано. Однією з причин цього були самі українські політичні партії, які не змогли стати такими у класичному розумінні.
Станом на 2006 р. українські партії практично перетворилися на другорядних учасників політичного процесу. Реальними його учасниками стали ФПГ з їх фінансовим і медійним потенціалом. Роль партій було зведено до ролі інструментів у боротьбі ФПГ за владу і подальший перерозподіл ресурсів країни.
За період часу, що минув після виборів 2006 р., ці процеси лише посилилися. Після «Помаранчевої революції», з ослабленням держави українські фінансово-промислові групи різко збільшили свою капіталізацію. Гегемонію в економічному просторі вони закріплюють шляхом все більшого впливу на політику. Провідні ФПГ країни все тісніше входять у владу і поступово монополізують її. У цьому контексті особливістю перевиборів 2007 року є різке скорочення учасників виборчої кампанії. Через рік, тренд на укрупнення і поглинання партій тільки посилився. Це об'єктивний процес, який також напряму пов'язаний з процесом монополізації економіки.
Великий бізнес намагається зменшити політичні ризики і посилити свій вплив двома шляхами – як створенням власних політпроектів, так і методом участі у вже існуючих. Про це свідчить аналіз партійних списків провідних політичних сил. Деякі групи (такі, як ІСД) суміщають обидві стратегії. С.Тарута і В.Гайдук, крім фінансування «НУ-НС», на цих виборах надають підтримку блоку Литвина, БЮТ, реанімують власний проект «ЕКО-25». Аналогічним чином діє і група «Приват», яка традиційно розставляє своїх людей у всіх прохідних місцях виборчих списків партій і блоків.

Іншою важливою тенденцією, що домінувала в 2006 р., нами було відмічено конкуренцію партійних проектів і проектів блоків. На сьогоднішній день, не дивлячись на те, що серед трьох основних лідерів кампанії два є блоками, можемо констатувати фактичну перемогу партійного проекту, уособленого Партією регіонів. І «НУ-НС», і БЮТ, навчені гірким досвідом з так званими «перебіжчиками», задекларували плани переходу до формування на основі нинішніх блоків повноцінних партій.

Нами також висувалося припущення, що у випадку, якщо у міжвиборчий період не відбудеться реформування партійних організацій, партійних структур, може виникнути дуже складна ситуація. І згодом ми можемо почути все більше закликів до повернення до мажоритарної системи. Політична криза, що вибухнула весною, об'єктивно зробила партійне реформування неможливим. І даний прогноз знайшов своє підтвердження в останніх соціологічних опитуваннях. Так, за даними опитування громадської думки, проведеного ФОМ-Україна у липні 2007 р., 33,9% респондентів вважають, що Україні потрібна мажоритарна виборча система, 21,4% виступають за змішану систему і лише 18% – за пропорційну.

Найвірогіднішим сценарієм розвитку подій у кінці 2006 р. бачилося збереження найближчими роками status quo. Вагомим аргументом на користь такого розвитку подій є проблема селекції еліт. Для якісного прориву на даному напрямі безумовно потрібен час. І тим більше це неможливо в умовах політичної кризи і передвиборної кампанії. Аналіз виборчих списків провідних політичних сил свідчить, що якісних змін в них не відбулося. Так, виборчий список БЮТ на дострокових виборах 2007 року зазнав незначних змін. Нові особи з'являються ближче до кінця першої сотні. Не дивлячись на деяке переформатування і оновлення списків «НУ-НС» і ПР, сам принцип їх формування не зазнав змін. Це дозволяє говорити про те, що в Україні відбувається формування такої політичної системи, яка б назавжди закріпила домінування олігархічних династій, а отже консервація існуючих політичних еліт.

Результати виборів 2006 р. фактично сформували ядро майбутньої партійної системи України. Те, яких форм вона набуде, залежало від самих партій, і в першу чергу від позиції їх політичної і бізнесової складових, від подальшого просування конституційної реформи, а також від ходу політичного життя країни. В кінці 2006 р. нам представлялося цілком вірогідним проведення дострокових парламентських виборів весною 2007 р. З певною часткою упевненості прогнозувалося, що за їх результатами Україна отримає прообраз двопартійної системи з можливим «молодшим партнером».
У частині дострокових виборів прогноз виправдався. Що ж до прообразу можливої партійної системи – існують певні нюанси. Активізація Президента В.Ющенка і наведення відносного ладу в президентській «Нашій Україні» конвертувалося у поліпшення рейтингових показників останньої. Поточна політична ситуація дозволяє констатувати процес становлення оригінальної трьохпартійної системи. Протягом останнього часу відбулося оформлення трьох основних політичних сил як основних гравців, а їх кристалізація у якості монопольних суб'єктів впливу на суспільно-політичні процеси, очевидно, завершиться після дострокових парламентських виборів. Таким чином, долю держави найближчим часом спробують визначати декілька фінансово-промислових груп, політичними інструментами яких і є Партія регіонів, БЮТ і «Наша Україна – Народна самооборона».
Така ситуація підштовхує середні і дрібні партії до злиття з лідерами виборчої кампанії. Саме внаслідок такої тенденції і завдяки наполегливим зусиллям Секретаріату Президента у мега-блок об'єдналися «Наша Україна», «Народна самооборона», НРУ, УНП і КУН. У БЮТ влилися ПРП і СДПУ. До виборчого списку Партії регіонів увійшли представники Трудової і Республіканської партій, СДПУ(о), Партії «Віче» і т.д.

Не дивлячись на те, що парламентська кампанія 2007 р. багато в чому подібна з кампанією 2006 р., між ними існує й ряд відмінностей. Найістотнішим з них, на наш погляд, є місце, відведене в цій кампанії ідеологічним аспектам, і те, що в Україні спостерігається остаточний згасання ідеологічних партій. Більшість експертів одностайні у твердженні, що партії з чіткою ідеологією втрачають популярність. Це демонструють і результати останніх парламентських виборів, і результати останніх соціологічних опитувань. У цього процесу є дві основні причини: історична і практична.
Останніми ідеологічними «динозаврами» прийнято вважати, з одного боку, КПУ, з іншою — пострухівські партії формату УНП, що ослабли. Але ці флангові партії — спадщина пізньо- і пострадянської системи координат, коли політика будувалася по лінії конфлікту комуністичного/антикомуністичного. Повільне відмирання суто ідеологічних, «класичних» партій в Україні відбувалося впродовж останніх десяти років. Така ж тенденція простежується й у більшості цивілізованих країн. Проте в Україні істотну роль в цьому процесі зіграли суб'єктивні історичні чинники. «Лівий» в Україні завжди асоціювався з проросійським і в основному мав підтримку на сході країни. У свою чергу «правий» за визначенням був антиросійським або прозахідним і мав електоральну платформу на заході і, можливо, у центрі. Подальший розвиток українського суспільства привів до того, що людям стали меншою мірою цікаві ідеології і негнучкі догми. Більший інтерес став виявлятися стосовно конкретних дій, сценаріїв, деякою мірою – цінностей. Під впливом ЗМІ і, перш за все, телебачення, українці сприймають політику як драму, де панують емоційні категорії і переживання.
Кінець ідеологічним партіям приніс перехід від мажоритарної до пропорційної системи виборів до парламенту. Щоб переконатися в цьому, достатньо порівняти результати виборів до Верховної Ради II (останнього суто мажоритарного) і V (першого суто пропорційного) скликань.
У 1994 році три найбільш конкурентоздатні категорії кандидатів — держслужбовці, бізнесмени і політики – майже не перетиналися. Міністри й інші високопоставлені урядовці обіцяли жителям виборчих округів задіювати свої владні можливості для поліпшення ситуації саме на цих територіях; керівники крупних підприємств робили наголос на свій імідж «міцних господарників». Але і ті, й інші вважали за краще не пов'язувати себе з конкретними політичними силами, а навпаки, виступати як «надпартійні» і навіть «антипартійні» кандидати, протиставляючи себе «політикам-балакунам». В той же час у багатьох округах на Західній Україні і в Києві тоді у депутати пройшли представники правих сил — Народного Руху і Української республіканської партії, а у східних, південних і центральних регіонах — кандидати від лівих партій: КПУ, СелПУ і СПУ.
Саме ідеологічні партії, незважаючи на увесь свій міжпартійний антагонізм, і були основними лобістами переходу від мажоритарної до пропорційної системи (з проміжним етапом у вигляді змішаної системи, за якою обиралися парламенти III і IV скликань). Але коли це стало реальністю, виявилося, що партії, жорстко прив'язані до ідеології, витиснені на узбіччя. У 2006 році як ліві (в особі Компартії, Соцпартії і Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція»), так і праві (представлені в основному Українським народним блоком Костенко і Плюща, Громадянським блоком «Пора — ПРП») показали рекордно низькі результати. Натомість трійку лідерів склали партії і блоки, в яких концентрувалися крупні бізнесмени і кар'єрні урядовці: Партія регіонів, БЮТ і блок «Наша Україна». А у нинішньому році на перевиборах ці три сили фактично поділили між собою найцінніші залишки партій націонал-демократичної і ліберальної спрямованості, «запозичивши» також і кадровий потенціал соціалістів.
Крім того, впадає у вічі хронічна відсутність послідовності в життєдіяльності більшості політичних партій України, що позиціонують себе у якості ідеологічних. Зокрема, їх відірваність від свого базового електорату. Соціалістична партія є найяскравішим прикладом ситуативного відбору власної електоральної бази. Річ у тому, що соціалістичні партії Західної Європи можна охарактеризувати як класичні індустріальні партії, адже вони захищали інтереси специфічної категорії населення – робочих промислових підприємств. Характерною ознакою цих партій є те, що вони підтримують тісний зв'язок з профспілками, з якими укладають тарифні угоди, як це відбувається, наприклад, у Швеції. Це не означає, що за соціалістів голосують тільки робітники, але вони є основним ядром їх електорату.
В Україні ж Соціалістичну партію підтримують в сільськогосподарських регіонах. Навіть друкованим органом у них до недавнього часу була газета з красномовною назвою «Сільські вісті». Рано чи пізно така невідповідність повинна була датися взнаки. Хоча, очевидно, що у випадку із СПУ вирішальну роль зіграла дискредитація її лідера серед частини «помаранчевого» електорату.

Ідеологічні партії все більше стають «нішевими», а, як свідчить практика, «нішевий» електорат в Україні обмежується 3-6%. Саме з практичних міркувань партії, що претендують на масовість, роблять ставку на програмні «коктейлі», різноманітні ідеологічні «мікси», ціннісні гібриди. Довготривалий тренд — партії будуються за принципом «хапай всіх», тому на озброєння беруться будь-які гасла і посили, здатні дати відчутний електоральний результат тут і зараз. Закономірність «втечі від ідеологій» для партій, що претендують на владу, обумовлена й політичною практикою, що засвідчила, що тривала прихильність правлячих партій ідеологічним догмам неминуче приводить до економічного спаду і, як наслідок, до втрати влади.
Провідним політичним силам країни ще з 2002 року на практиці набагато простіше створювати образ їх сильних, мудрих, досвідчених лідерів, ніж упроваджувати у власний кістяк ідеологію.
Можна, звичайно, припустити, що між ПР, БЮТ і «НУ-НС» є істотні ідеологічні відмінності. Проте насправді для бізнесменів і урядовців, чиї інтереси, перш за все, і виражають ці політсили, питання ідеології другорядні, а то і глибоко чужі. Перше місце у їх шкалі цінностей посідає влада. І Партія регіонів, і ядро БЮТ – партія «Батькивщина», і партія «Наша Україна» створювалися саме як інструменти досягнення влади, а вже потім для них підбиралася (або складалася) ідеологія.
На торішніх виборах ведучі політсили ще вважали за необхідне використовувати ідеологічні заклики для мобілізації свого електорату. Але по мірі усвідомлення необхідності експансії на чужі електоральні поля, на дострокових виборах ідеологічні гасла були відсунуті в тінь або взагалі відкинуті. Старт виборчої кампанії засвідчив, що ПР, БЮТ і НУ-НС прагнуть уникати або мінімально використовувати такі роз'єднуючі громадян теми, як вступ в НАТО або ЄЕП, статус російської мови або воїнів ОУН-УПА. У цій кампанії лідери парламентської гонки конкурують, перш за все, у тому, хто з них зможе ефективніше керувати державою: стимулювати економічне зростання, забезпечувати підвищення життєвого рівня громадян, боротися з корупцією, вирішувати газову проблему, добиватися прогресу у справі євроінтеграції і т.д.


Висновки.
Україна якоюсь мірою наближається до європейських показників, де активну участь у політиці приймає від двох до п'яти-шести політичних партій.
В Україні закінчується епоха «політичної махновщини» і входить у завершальну стадію процес структуризації політичної системи шляхом укрупнення партій і становлення двох-трьох полярної партійної системи, в якій закріплюється домінування мега-партій і фінансово-промислових (політичних) груп, що стоять за ними.
Вищезазначена тенденція несе у собі як позитивні, так і негативні моменти. Невелика кількість акторів може посприяти більшій стабільності і передбачуваності політичного режиму. Позитивом, перш за все, може стати більша стійкість і збалансованість системи, що складається, яка на політичному рівні оформить баланс інтересів основних ФПГ.
З другого боку існує небезпека, що цей процес пройде надто швидко, і фактично знівелює процес формування повноцінних партій. У такому разі може відбутися остаточне оформлення партій як виключно політичних «дахів» для бізнес-об'єднань, корпоративних груп.
Щодо ідеологічної складової в діяльності українських партій можна припустити, що у середньостроковій перспективі провідні політичні сили країни спиратимуться не на певні догми, а на якісь гнучкі маркетингові схеми, які реагуватимуть на сподівання цільової аудиторії (електорату).

Оскільки український політикум здатний дивувати, а результати останніх соцопитувань свідчать, що 2-3 партії знаходяться на межі проходження до парламенту, предментніше про майбутнє партійної системи України можна буде говорити після завершення виборчої кампанії 2007 року і формування правлячої коаліції.

27 серпня 2007 // О. Ляшенко, R&B Group