Політична аналітика

Політичний 2006-й: як це було

2006-й став ще одним непростим роком для України. Особливо непросто в році, що минає, протікало політичне життя країни. Обумовлено це було, перш за все, вступом у силу змін до Конституції країни, яка значною мірою перерозподілила повноваження між основними гілками влади. По суті, саме 2006-й став роком початку формування в Україні нової політичної традиції. Тому практично всі значущі події року стали складовими частинами цього процесу.

Газова криза

Першим серйозним економічним і політичним випробуванням року стало газове протистояння з Росією. У 2006-й Україна вступила практично без газового балансу і була вимушена вводити обмеження на використовування палива як для промисловості, так і для населення, оскільки Росія, не домігшись згоди Києва на підвищення газових цін, припинила поставки газу в рахунок сплати за транзит. 4 січня була підписана газова угода, згідно до якої всі поставки газу до України відтепер повинна була здійснювати компанія-посередник РосУкрЕнерго за ціною 95 дол. за тисячу кубометрів. 

Угода, підписана російським «Газпромом» і «Нафтогазом України» 4 січня, поставила набагато більше питань, ніж дала відповідей. Ось тільки деякі з них: непрозорість угоди, сумнівна репутація компанії РУЕ, чому немає формули ціни газу, розрив зв’язку між ціною газу і транзитною ставкою, під питанням виявилося виживання цілих галузей української економіки. Одним з найбільших недоліків угоди стала відмова від диверсифікації джерел імпорту і права монопольно продавати газ усередині держави. 

Частина питань з приводу підписаної угоди була задана і в парламенті. Відповіді прем’єр-міністра Ю.Еханурова, що тримався як завжди гідно і відповідав толерантно, задовольнили не багатьох. В результаті Верховна Рада проголосувала за відставку уряду Ю.Єханурова. Таким був головний політичний підсумок газової кризи.

Відставка уряду Ю.Єханурова – початок політреформи

Втім, причиною відставки уряду стали не лише газові угоди, а і вступ у силу з 1 січня 2006 р. політичної реформи, яка передала парламенту право відправляти уряд у відставку. Оцінки такого рішення парламенту були діаметрально протилежними. З одного боку відставку уряду називали прогнозованою подією, оскільки цей Кабмін від початку не був здатний на якісне виконання всієї необхідної роботи, яка входить у компетенцію уряду, зокрема провалив газові переговори. З іншою – це був абсолютно політичний крок з боку народних депутатів, який не матиме юридичних наслідків. Більшість експертів пов’язала рішення про відставку з розгортанням активної фази парламентської кампанії. Основною інтригою урядової відставки стало те, що серед традиційно опозиційних сил, таких, наприклад, як Партія регіонів, СДПУ(о), комуністи, виявилася і фракція Блоку Юлії Тимошенко. Соціалісти ж виступили із засудженням такого рішення ситуативної більшості: «Організувавши урядову кризу, кучмісти і їх союзники вирішили, що цим вони знайшли ключ до реваншу після поразки на президентських виборах і до захоплення влади для експлуатації України в своїх особистих інтересах. Ухвала парламенту про відставку уряду абсолютно не регламентна і не відповідає процедурі, а значить, відставка не відбулася». Це ще раз відверто продемонструвало, що єдності в колі активістів помаранчевої революції не існує. Колишні політичні союзники побудували свою виборчу кампанію саме на критиці один одного. Подекуди вона нагадувала війну. Результати парламентських виборів показали, що ефективнішою серед «помаранчевих» політичних сил була кампанія БЮТ.

Вибори
Парламентські вибори навесні 2006 року були найважливішою подією політичного життя України після помаранчевої революції. Їх результати повинні були показати, чи зміг Президент і його команда добитися довіри і визнання українців чи ні. Постійно заявляючи про готовність об’єднатися перед виборами, БЮТ, НСНУ, ПОРА-ПРП, СПУ, ніяк не могли дійти консенсусу. Більш того, БЮТ і «Наша Україна» не втомлювалися обвинувачувати один одного в паралельному переговорному процесі з Партією регіонів – основним супротивником «демократичних» політичних сил в парламентській гонці. А це, природно, ніяк не допомагало об’єднавчому процесу. 

В цей час Партія регіонів зміцнювала свої сили. На фоні незадоволеності українців протистоянням між «помаранчевими» силами і незначними соціально-економічними перетвореннями з приходом В.Ющенка до влади, «регіонали» виглядали більш згуртованою політичною силою, що дозволило їй провести найефективнішу виборчу кампанію. 

Результати парламентських виборів стали несподіваними для багатьох. Так, до парламенту не пройшов Блок Володимира Литвіна, якому все ж таки пророкували проходження у Верховну Раду, хоча і з одним з найменших результатів. Не вдалося пройти до парламенту і блоку ПОРА-ПРП, який позиціонував себе як нову демократичну силу. Але найбільшим сюрпризом результати виборів стали для «Нашої України»: розраховуючи одержати 20% голосів виборців, пропрезидентська сила заробила лише 13,95% симпатій, що поставило хрест на її амбіціях в отриманні крісла прем’єр-міністра. Тріумфаторами кампанії стали Партія регіонів (32,14%) і БЮТ (22,29%). З великим відривом від лідерів до парламенту пройшли СПУ (5,69%) і КПУ (3,66%). Проте, як показали подальші події, саме вони зіграли вирішальну роль у формуванні коаліції і уряду.

Дві коаліції
Не дивлячись на взаємну критику НСНУ і БЮТ під час виборчої кампанії, а також на звинувачення Ю.Тимошенко «Нашої України» в сепаратних переговорах з Партією регіонів, багато експертів вважали, що все ж таки коаліція буде сформована з «помаранчевих» політичних сил. Одержавши найбільшу кількість голосів виборців, а відповідно, і місць у парламенті, Партія регіонів не стала остаточним переможцем з однієї причини – 186 голосів (а в сумі з КПУ – 207) не давали їй можливості створити парламентську більшість. Така можливість була лише у БЮТ, «Нашої України» і СПУ за умови об’єднання цих сил у Верховній Раді. 

Але боротьба за посади в коаліції довгий час не давала можливості «помаранчевим» політикам дійти згоди. «Наша Україна» мріяла про крісло прем’єр-міністра, але за результатами виборів прем’єра міг висувати лише БЮТ, що не влаштовувало і Президента. Партія регіонів, побачивши нерішучість пропрезидентського блоку, пішла ва-банк, запропонувавши створити коаліцію з двох політичних сил – НСНУ і Партії регіонів. Пізніше союз з Партією регіонів схвалила і СПУ: з’явилася ідея про створення широкої коаліції у складі «Нашої України», Партії регіонів і СПУ. 

Епопея із створенням коаліції тривала до 22 червня, коли під час ранкового засідання Верховної Ради Ю.Тимошенко заявила про те, що фракції БЮТ, «Нашої України» і СПУ все ж таки створили коаліцію, що включає 242 депутати парламенту. Проте, тут своє слово сказав мабуть найдосвідченіший зі всіх українських політиків – О.Мороз. В ході торгів про реанімацію в парламенті коаліції «Сила народу», які затягнулися на 3,5 місяці, чинник соціалістів проявлявся завжди лише як фон, в боротьбі двох команд: одні боролися за те, щоб Ю.Тимошенко стала прем’єр-міністром, а інші робили все для того, щоб цього не відбулося ні за яких обставин. Починаючи з літа, склалося враження, що СПУ слідувала чітко в політичному фарватері БЮТ. Більш того, Ю.Тимошенко, вдавшися до останнього свого аргументу – шантажу, заявила, що так само як вона буде кращим Прем’єр-міністром, О.Мороз — найбільш оптимальна фігура на пост Голови Верховної Ради. Але «Наша Україна» як і раніше намагалася зачепитися за високу державну посаду, висуваючи цього разу кандидатуру П.Порошенка на посаду Голови Верховної Ради. Політологи застерігали «Нашу Україну» і БЮТ про те, що подібне ігнорування амбіцій СПУ і особисто О.Мороза може призвести до несподіваних наслідків. І це трапилося. Партія регіонів допомогла О.Морозу повернутися у спікерське крісло в обмін на участь СПУ в коаліції з Партією регіонів і КПУ. Так була створена «антикризова» коаліція.

Універсал
Середина літа була спекотною не лише у плані погоди, але і у плані політичної боротьби. «Антикризова» коаліція висунула кандидатуру В.Януковича на посаду прем’єр-міністра. Очевидно, що Президент не надто бажав призначати свого вчорашнього супротивника на президентських виборах прем’єр-міністром з вельми широкими після вступу у силу конституційних змін повноваженнями. Він заявив, що дає Верховній Раді три тижні на формування коаліції і уряду. «Я чекаю ще впродовж трьох тижнів формування нової коаліції і нового уряду», – сказав Президент. Інакше, за словами В.Ющенка, він ставитиме питання про розпуск парламенту. Слід зазначити, що більшість експертів, за такого варіанту розвитку подій, прогнозувала ще переконливішу перемогу Партії регіонів аж до отримання парламентської більшості. 

З метою тиску на Президента нові політичні союзники провели ряд політичних акцій у регіонах. Зокрема, по південно-східних областях прокотилася хвиля антинатівських виступів, а ряд облрад ухвалив рішення про надання російській мові статусу офіційного. Це загрожувало подальшою неконтрольованою дестабілізацією обстановки в країні. 

Для розв’язання політичної кризи було необхідне неординарне рішення. Таким стало скликання Президентом загальнонаціонального круглого столу за участі лідерів парламентських фракцій і представників громадськості. Результатом його роботи стало підписання Універсалу національної єдності, який повинен був відкрити дорогу до розв’язання питань, які розділяють українське суспільство. Проте за великим рахунком цього не відбулося. Єдиним реальним результатом підписання цього документа стало внесення Президентом кандидатури лідера Партії регіонів на посаду прем’єр-міністра.

В.Янукович – прем’єр
Слід визнати, що В. Ющенко погодився на призначення В.Януковича через безвихідність ситуації, в яку потрапив. Перш за все, розпуск парламенту у тій ситуації означав би дуже жорстоку політичну поразку самого В.Ющенка. Йдеться, по-перше, про те, що він вже втратив значну частину своїх виборців, а його рейтинг спустився з фантастичних 55% до ледве помітного рівня. І його партія, пішовши на нові парламентські вибори, безумовно, одержала б істотно менше голосів, ніж на попередніх, а це означає, що він вже не мав би інструменту для балансування в даній ситуації. 

До уряду В.Януковича увійшов і ряд представників НСНУ. В основному вони склали гуманітарний блок. Крім того міністром юстиції став Р.Зварич. Передбачалося, що НСНУ увійде до складу «широкої» коаліції. Здавалося, що Партія регіонів і «Наша Україна» порозумілися і згодні працювати разом. Але, як виявилося, такої думки дотримувалися не всі: частина «нашоукраїнців» виступила проти «широкої» коаліції і почала говорити про можливість створення нової пропрезидентської партії. Цьому в свою чергу зраділа Юлія Тимошенко, що мріяла про створення об’єднаної опозиції на противагу більшості в парламенті.

Боротьба за повноваження

Переговори про створення широкої коаліції підходили до свого логічного завершення, коли в Брюсселі пройшло засідання комісії Україна-НАТО, яке стало переломним у внутрішній політиці країни. Під час свого виступу прем’єр В.Янукович від імені України заявив, що Україна поки не готова починати виконання Плану дій для отримання членства в НАТО. «Приєднання до плану дій – це питання часу. Сьогодні у суспільстві немає підтримки цього кроку», – сказав він, чим поставив хрест на широкій коаліції за участю «Нашої України». Ці заяви викликали великий резонанс у суспільстві і політикумі. Звинувативши В.Януковича у порушенні Універсалу, пропрезидентський блок остаточно оголосив про перехід в опозицію, але так і не захотів об’єднатися з БЮТ, що заявив про свою опозиційність практично відразу після розпаду «помаранчевої» коаліції. 

Наслідком такого рішення НСНУ стало поступове витіснення з уряду представників «Нашої України», а також протистояння президентської і урядової гілок влади, що почалося вслід за цим. У даний момент кожен з трьох гравців політикуму – Президент, парламент (в особі «антикризової» коаліції) і прем’єр-міністр – борються за вплив в країні. Президент намагається змінити своє оточення і структуру «Нашої України», укріплюючи тил, парламент – звільнити всіх міністрів, близьких до Президента, укріплюючи свій, а прем’єр – йти в розріз з рішеннями Президента, вибудовуючи свою систему. Останнім в році, що минає, проявом такого протистояння стало ветування Президентом бюджету на 2007 р. 

Все це супроводжується скандальними відставками і несподіваними призначеннями. Як наслідок – на вершину вітчизняного політикуму пробився ряд перспективних політиків. Серед них особливо слід відзначити А.Яценюка і Ю.Луценка. Перший має імідж професіонала і незаплямовану політичну репутацію. Другий – особисту харизму і достатньо високий рівень популярності.

Підсумок
Таким чином, можна зробити висновок, що всі найважливіші політичні події 2006 р. пройшли під знаком політичної реформи і всі вони стали невід’ємною частиною формування в Україні нової політичної традиції і нового політичного ландшафту. Очевидно, що багатьох суперечностей вдалося б уникнути у разі формування уряду пропрезидентською політичною силою. Проте, з іншого боку, не варто розраховувати на те, що так буде завжди. Тому, як би це парадоксально не звучало, – позитивом політичного протистояння є те, що воно вказало на слабкі місця як оновленої політичної системи в цілому, так і її суб’єктів зокрема. 

Мабуть найголовнішим політичним підсумком 2006 р. року стало те, що влада у широкому розумінні в Україні вже не є монополією. Фактично в країні сформувалися принаймні чотири центри, що мають ресурс впливу на ситуацію в країні: Президент, Кабінет Міністрів, Верховна Рада (і персонально О.Мороз), а також досить сильна опозиція в особі БЮТ.

28 грудня 2006