Політична аналітика

Перспективи розвитку партійної системи в Україні

Питання функціонування партійної системи України, а тим більше напрямків її розвитку є надзвичайно складним і дискусійним. Це обумовлено невизначеністю самого поняття „партійна система України”.

Якщо під нею розуміти сукупність політичних партій, що існують у країні незалежно від форм інституціалізації згідно з чинним законодавством (В.Євдокимов), то в Україні існує партійна система. Але інші наукові визначення в узагальненому вигляді дають об’ємніше уявлення про партійну систему як політичний простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин партій між собою та з іншими складовими політичної системи суспільства. Крім того, переважна більшість українських партій не відповідає критеріям класичних партій, якими є: наявність керованої організації, що пронизує суспільство, має ідеологію, яка привертає потенційних прихильників, і лідера, який уособлює партію і здійснює реальне керівництво нею; ефективна діяльність цієї організації з відстоювання інтересів своїх членів і ймовірних прихильників; достатня кількість прихильників, які легально підтримують своїми діями цю організацію. 

Внаслідок особливостей історичного і політичного розвитку, насамперед, утвореня держави при незавершеності формування політичної нації, поєднання надзвичайно широких владних повноваженнь Президента при фактичному переважанні мажоритарної виборчої системи, в Україні сформувались дуже специфічні партії і партійна система. Основними її відмінностями від класичних партійних систем є велика кількість партій, які постійно знаходяться у процесі перетворень, розпаду, об’єднання, реорганізації, що обумовило крайню нестійкість партійної системи. При цьому самі партії формувалися „зверху” і слугували переважно для імітації демократії. Ідеологічні засади партій постійно розмивалися, тривав відхід від лівих і національно-демократичних течій, зміщення балансу між ідеологією і регіональною приналежністю на користь останньої. Особливо ці процеси прискорилися після виборів 1998 р., коли у партійному будівництві активну участь почали брати представники бізнесу. Це у свою чергу обумовило посилення впливу на партійне життя особистісних, фінансово-економічних і регіонально-культурних, а подекуди – етнічних факторів, що, врешті, призвело до перетворення партій на структури, основна функція яких полягала в просуванні у владу або збереженні у владі представників окремих малих і великих фінансово-політичних груп – фактичне перетворення на складові частини цих ФПГ, або бізнес-проекти. Як наслідок – структурна слабкість більшості партій, оскільки політична діяльність їх лідерів носила вторинний характер в умовах, коли для багатьох партій визначальним було саме одноосібне лідерство. Характерною для більшості українських партій була відсутність стратегічної поведінки, за наявності якої партії починають керуватися стратегією в повсякденній діяльності і в будь-яких політичних конфліктах переслідують перш за все довгострокові, головні, державні цілі, а не вузькокорпоративні або взагалі особисті цілі окремих лідерів. Партії не мали широкої соціальної бази („диванність” або віртуальність партій) і внутрішньо були розділені на групи за інтересами. „Масовість” українських партій сильно відрізняється від того уявлення про масові партії, яке склалося на Заході. Якщо для Заходу масова партія – це партія, що має широку підтримку у суспільстві і акумулює різні інтереси, то в Україні „масовість” досягалася шляхом найму у жорстку корпоративну структуру працівників-виконавців, що мали забезпечувати „спущені” з центру рознарядки по прийому нових членів, і, як правило, членство в партіях співпадало з роботою в пов’язаних з тією або іншою партією групах. Все це обумовило розірваність зв’язків між партіями і суспільством та суспільством і владою. Важливим недоліком партійної системи загалом і партійного будівництва зокрема є відсутність серйозної, науково обґрунтованої програми підготовки партійних кадрів як складової частини партійного будівництва (як це було у КПРС). Натомість домінуючою тенденцією партійного будівництва протягом останніх років стало неухильне зростання ваги політичних технологій, і особливо – наявності медіа-ресурсів, бажано електронних.

Отже, про партійну систему України на сучасному етапі можна говорити умовно. Станом на 2006 р. українські партії у класичному, або наближеному до нього розумінні, перетворилися на другорядних учасників політичного процесу. Реальними його учасниками стали ФПГ з їх фінансовим і медійним потенціалом. Роль партій зведено до інструментів у боротьбі ФПГ за владу і подальший перерозподіл ресурсів країни. Виходячи з цього, існуючі на сьогодні в Україні партії доречно класифікувати не за ідеологічними, а швидше за функціональними ознаками. Можна виділити три такі умовні групи. 

Першу складають так звані квазіпартії. Характерною їх рисою є експлуатація решток лівої або національно-демократичної ідеології. Найбільші з них (КПУ і СПУ) мають визнаних лідерів і розгалужену мережу організацій, але їх ідеологія, взята з минулого, не привертає нових прихильників. При поліпшенні економічних показників і зростанні добробуту населення неминуче подальше скорочення їх соціальної бази. Нинішні вибори засвідчили цю тенденцію – фактичний провал КПУ і зменшення голосів СПУ порівняно із 2002 р., непотрапляння до Верховної Ради Блоку Костенка-Плюща. 

У перспективі КПУ і СПУ будуть триматися на плаву тільки за рахунок інвестицій „нових господарів”, які, щоб не нести зайвих витрат, захочуть скористатися відомим брендом і готовою інфраструктурою. Особливо важливим це є для СПУ, яка після відомого коаліційного маневру втрачає значну кількість своїх прихильників. Як свідчать результати соціологічних опитувань, проведених наприкінці 2006 р., зокрема компанією R&B Group, рівень довіри до СПУ становив лише 2%. Щоправда, дещо покращились показники КПУ – 4%. Але це не змінює ситуацію довкола лівих партій в цілому. А останні тенденції свідчать, що КПУ і СПУ доживають фактично останні дні у своєму нинішньому вигляді. І якщо вони займуться модернізацією, то це буде пов'язано з великими витратами на кшталт зміни лідерів і команд, модернізації ідеології. Але інша перспектива у них ще похмуріша – вони просто поступово зникнуть з політичної арени, а їх місце займуть жорсткіші соціал-популістські проекти, які спекулюватимуть на настроях, а не інтересах. 

Щодо позапарламентських партій національно-демократичного спрямування, то у кращому випадку вони можуть утворити нову об’єднану політичну силу правого спрямування. Важливу роль у цьому процесі відіграє подальша доля блоку НСНУ: чи збережеться він, чи остаточно розколеться на дві частини – політичну і бізнесову. У гіршому – триватиме їх стагнація поза парламентом. 

Другу групу становлять партії, що є політичними складовими провідних ФПГ. До них насамперед відносяться Партія регіонів, НСНУ і БЮТ. За умов відходження у минуле лівих і націонал-демократів, зараз визрівають два нові полюси партійної системи. Один формується більш інтенсивно – це Партія регіонів. За інший полюс йде боротьба, але вже очевидний лідер – це БЮТ, який претендує на лідируючі позиції в Західній і Центральній Україні. 

Однак, БЮТ поки що ідеологічно не самовизначився. Якщо у Партії регіонів є коливання між моделлю ліберальних і соціал-демократичних принципів з елементами проросійської геополітичної орієнтації, то БЮТ не має чітко вираженої ідеологічної орієнтації. Зараз триває дискусія про те, щоб БЮТ трансформувався за моделлю європейської соціал-демократичної партії, але дискусія не закінчена. Справа у тому, що БЮТ, який орієнтується насамперед на протестний електорат, вигідно працювати поза ідеологічною моделлю, поза ідеологічною парадигмою. 

Інша важлива тенденція, яка зараз домінує – це конкуренція партійних проектів і проектів блоків, коаліційних проектів. До 2002 р. домінуючою була тенденція утворення блоків і вони показували свою ефективність. 2006 р. загальмував цю тенденцію і показав, що, швидше за все, набиратимуть оберти суто партійні проекти, оскільки блок – конструкція не стійка. В умовах нової конституційної системи, нового конституційного режиму – це навіть ризикована модель, адже блоки мають тенденцію до розпаду. Що й продемонструвала історія блоку „За єдину Україну”. Зараз перед такою загрозою стоїть блок НСНУ. Коаліційні переговори спочатку у «помаранчевому» форматі, а згодом у «ширококоаліційному» остаточно проявили кризу всередині НСНУ. Підтверджують її й соціологічні дані – рівень довіри до НСНУ у листопаді скоротився більш ніж вдвічі порівняно із результатами блоку під час виборів і становив 6%. На думку політолога В.Єрмолаєва, трагедія «помаранчевих» проектів полягає у тому, що навіть в революційний період практично всі партії, які входили і в об'єднання «Сила народу», і в інші передвиборні проекти, не змогли визначитися, що є їх рушійною силою і чим рушійна сила відрізняється від електоральної бази. Ця плутанина стала причиною того, що так звана ставка на середній клас, яку зараз декларує «Наша Україна», привела до ефекту «політичного болота». У інформаційному просторі періодично з’являється інформація про наміри частини НСНУ утворити нову право-центристську, пропрезидентську партію. Однак, слід враховувати, що проблема полягає у тому, що не відбувається якісного оновлення серед помаранчевих еліт. Навряд виборець побачить в новому проекті нові особи і нову програму — він побачить швидше нову комбінацію. Крім того цей проект топтатиметься на старому електоральному полі, і у нього не буде ресурсу приросту електорату за рахунок конкурентів. Зашкодити успішності такого проекту може, зокрема, конкуренція з боку БЮТ, який утримує досить високі рейтингові показники. 

Третю групу становлять суто технологічні проекти, які зазнали нищівної поразки під час останніх виборів. До таких можна віднести „ЕКО + 25%”, Республіканську партію України. Як підвид технологічних партій можна розглядати партію залізничників „Відродження” – свого роду політичний релікт, утворений за галузевим принципом. 

Окремо слід згадати про партію І.Богословської „Віче”. На думку політолога В.Фесенка це є своєрідним клубом шанувальників І.Богословської, артхаузним проектом для шанувальників ідеї. Однак, хороший артхауз може вирости у сильний мейнстрімний проект. Класичний мейнстрім – це БЮТ.

Результати соціологічних опитувань кінця 2006 р. свідчать про зростання недовіри до всих політичних сил, і особливо до партій, які перемогли в 2006 році. Причому, ця недовіра нової якості – адже суспільство втратило загальнонаціональні сили. В очах більшої частини виборців ті політичні сили, які працюють зараз в парламенті, представляють або якийсь обмежений корпоративний фрагмент суспільства, або обмежений вже регіонально і економічно соціальний його компонент. Але ніхто не сприймається як загальнонаціональна сила. 

Отже, вибори 2006-го року і «коаліціада» вкотре довели, що справжніх, стійких політичних партій в Україні як не було, так і немає. Або ми маємо справу зі своєрідними політичними федераціями, де групи домовляються про владу, або ми маємо справу з вождістськими проектами, де політик є одночасно і програмою, і організатором, а все інше – бізнес-структура з обслуговування його амбіцій. Особливо небезпечною виявилася система, коли розкручені політичні бренди були просто запропоновані регіональним елітам і регіональному виборцю. Під цими брендами у владу приходили люди самих різних поглядів. Це привело до того, що практично жоден політичний блок або партія не мають перевіреної, ефективної вертикалі. 

Втім, конституційна реформа, зокрема запровадження партійно-пропорційної виборчої системи, повинна була підштовхнути до серйозних структурних зрушень у партійній системі. З одного боку, вона має спонукати партії до трансформації з політичної надбудови ФПГ у системи, де б домінувала ідеологічна складова помножена на харизму лідерів. Цей процес вимагає рівного співвідношення менеджерських і інтелектуальних ресурсів, наявність науково обґрунтованої програми дій. Головні функції партій – політична соціалізація і соціальна інтеграція – повинні вийти на перший план, як це прийнято в країнах західної демократії, і привести не тільки до відділення бізнесу від влади, але і політики від бюрократії. 

Водночас, розкритиковане Венеціанською комісією Ради Європи положення про „імперативний мандат” може призвести до остаточної „приватизації” партій спонсорами і стати інструментом експансії капіталу у владу (що вже спостерігається: у нинішньому складі парламенту найбільше за всю історію незалежності мільйонерів і зовсім нема академіків НАН).

Зараз партійна система України знаходиться на роздоріжжі. Напрямки еволюціонування партій і трансформації партійної системи визначить подальший хід конституційної реформи, прийняття закону про опозицію і її перетворення на дієвий інститут політичної системи. Можливі різні сценарії розвитку. Найкращий з них – формування в Україні у короткостроковій перспективі одного з типів класичної партійної системи. Сприятиме цьому те, що в Україні вже прийняті закони, які стимулюватимуть розвиток партійності як політичного і владного чинника. Зокрема, передбачається бюджетне фінансування політичних партій, які пройшли до парламенту. Активно формується й соціальна база для партійного будівництва. Не дивлячись на велику кількість партій, число партій впливових, що реально впливають на політичний процес в парламенті і на виборах, скорочується:

Вибори	Кількість суб’єктів виборчого процесу	Переможці
		всього	з них блоків
1998 р.	30	8	1
2002 р.	33	6	3
2006 р.	45	5	2

А отже – є передумови для становлення в Україні на основі квазіпартійної системи справжньої партійної системи. Це буде або система поміркованого плюралізму, яка характерна для Німеччини, Франції, або класична двопартійна система, до встановлення якої Україна вже могла прийти у разі призначення Президентом дострокових виборів. 

З іншого боку, у більшості нинішніх політичних утворень – блоків і партій – все ще триває пошук ідеології, а її симулятори слугують лише необхідним атрибутом функціонування в політичному просторі. У випадку якщо у міжвиборчий період не відбудеться реформування партійних організацій, партійних структур, може утворитися дуже складна ситуація. І згодом ми можемо почути все більше закликів до повернення до мажоритарної системи. А у поєднанні з остаточним встановленням домінування однієї з гілок влади (президентської або урядової) ми можемо отримати відхід до російської моделі партійної системи, для якої характерним є виживання лише безпечних для влади партій. Вочевидь, за нинішніх політичних реалій такий розвиток подій в Україні малоймовірний. 

Найбільш імовірним на сьогодні є збереження у найближчі роки status quo. Вагомим аргументом на користь такого розвитку подій є проблема селекції еліт. З виконанням цієї функції партії провалилися повністю. Неякісний склад політичної еліти і в 2002 р., і в 2006 р. – це наслідок того, що партії дану функцію реалізували, по-перше, не ефективно, по-друге, корупційно. Вони торгували місцями у списках, і зараз очевидні проблеми з парламентською елітою, яка буде у першу чергу перейматися власними бізнес-інтересами, а не партійним будівництвом. Інша проблема – все ще низький рівень реальної довіри до партій. У 2006 р. 43% опитаних відповіли, що є партія, якій можна довірити владу. Водночас, число тих, хто довіряв конкретним партіям, було вдвічі меншим. По мірі невиконання партіями передвиборчих обіцянок ця тенденція посилиться. Така амбівалентность у ставленні до політичних партій являє собою один з ризиків і партійної системи, і української демократії. 

На заваді швидкому формуванню класичної партійної системи в Україні можуть стати й загальноєвропейські тенденції. Одна з популярних тез про партії на Заході – це криза партії. Ідеологічні партії, які сформувалися в кінці ХІХ – початку ХХ століття переживають кризу і в системі західних ліберальних демократій, у яких відбувається деідеологізація політичних партій. В умовах інформаційного суспільства ідеологічні відмінності партій з часом замінюються відмінностями в нових формах організації спільної діяльності членів партії і її прихильників. 

В Україні теж здійснюватиметься процес пошуку, адаптації нових ідеологічних парадигм. З одного боку це буде підключення тих парадигм, які виникають в глобальному світі, з іншого – народження наших українських ідеологічних парадигм, під які підстроюватимуться партії. Працюючі партії – це партії кадрові. Вони реально розвиваються на основі якогось кадрового кістяка. Частково – це бізнес-проекти. Але якщо партія розвивається тільки як бізнес-проект, вона зазнає краху. Наочний приклад – СДПУ(о). Тому для партій буде важливим формування певної ідеологічної ідентичності. Проте, поки що в Україні домінує інша тенденція партійного розвитку – вождістський тип партії, для якого насамперед важливо мати популярного харизматичного вождя.

Підсумовуючи, можна зробити наступні висновки. Результати виборів 2006 р. фактично сформували ядро майбутньої партійної системи України. Те, яких форм вона набуде, залежить від самих партій, і насамперед від позиції їх політичної і бізнесової складових, від подальшого ходу конституційної реформи, а також від перебігу політичного життя країни. Зважаючи на економічні складнощі, зростання соціального невдоволення населення цілком ймовірним є проведення дострокових парламентських виборів навесні. З певною долею упевненості можна прогнозувати, що за їх результатами Україна отримає прообраз двопартійної системи з можливим «молодшим партнером». 

Таким чином, у середньостроковій перспективі українська партійна система має прийти до якоїсь із європейських моделей. У противному випадку – на Україну чекає випадання із загальноєвропейського демократичного простору.

25 грудня 2006 // Алексей Ляшенко